Press "Enter" to skip to content

Марина Ахмедова. Люди і біси

Марина Ахмедова з тих людей, хто за допомогою таланту і сміливості документує свою епоху. Коли-небудь її книги і репортажі будуть вивчати, піддавати сумніву або ж захоплюватися ними. Сьогодні ж Марина з захопленням розповідає нам про красу карпатської природи, з презирством – про війну і з надією про те, що жоден злочинець не зможе уникнути справедливого покарання.

Марина Ахмедова – журналіст, письменник. Автор книг «Щоденник смертниці. Хадижа», «Жіночий чеченський щоденник», «Будинок сліпих», «Крокодил» та інших. Автор багатьох репортажів із зони бойових дій і «гарячих точок». Спеціальний кореспондент громадсько-політичного тижневика «Русский репортер».

– За своє життя ви побували в пристойному кількості місць, де обстановка була екстремальною. Який відбиток на вас наклала поточна громадянська війна в Україні?

– Я сподіваюся, що ніякого відбитку війни на мені немає. Військовий відбиток – це, напевно, депресія, похмурість. Іноді дивлюся на фотографії людей, які рятують від якоїсь біди інших людей, і бачу, що у них в очах – той самий відбиток. Він старить. Сподіваюся, у мене в погляді немає ні війни, ні біди, ні депресії. Коли на війну дивляться по телевізору, здається, що на кожному сантиметрі небезпечно. Але це ж не так. Є передові. Є обстрілює міста. Є міста найбільш і найменш обстрілює. Якщо порівняти Донецьк і Жовтневий, Донецьк – це острівець спокою. Там теж до перемир’я гуркотіло, особливо вечорами та ночами, але принаймні не свистіло у вуха. Просто ти постійно маєш на увазі: в будь-яку хвилину може прилетіти. В тебе. Але якщо працювати в Жовтневому або в Широкіно, то це зовсім інша справа. На передовій – тим більше. Я – журналіст-жінка і на передову не рвуся. Я взагалі туди не хочу і не уявляю, що можна написати звідти.

– Що нового ви придбали за час роботи там?

– Нічого особливо нового в професійному плані. Чесно. Хоча зрозуміла, чому мені часто кажуть, що у мене важкий характер. Наприклад, мені потрібно було відвезти одну бабусю з Жовтневого у лікарні Донецька. Я вже домовилася з лікарем. Але за день до цього, поки ми були в Жовтневому, селище почали накривати. Ми звідти виїхали. Увечері баба Маня мені зателефонувала з підвалу і сказала, що у неї таке відчуття, ніби земля зараз перевернеться. Були влучення і в будинку, і знову в 21-ю лікарню, у відділення хірургії. Увечері я говорила з водієм, який ніколи не відмовлявся їхати в неприємні місця, і він вперше за час нашої роботи сказав: «Може, не варто завтра туди їхати? Ти обміркуй, наскільки це необхідно?» Взагалі мені з моїм водієм Артемом весь рік було комфортно працювати, тому що він завжди зберігав спокій, і мені, що сидить на задньому сидінні, замкненої в маленькому світі автомобіля, здавалося: я захищена нашим металевим панциром. А коли Артем сказав: «Ти подумай…», то я всерйоз напружилася. Але я обіцяла, значить, я була винна. Я домовилася з лікарем, все влаштувала, нас чекали.

– Складний момент очікування в такій ситуації?

– Мене страшенно дратувало, що хто-то в цей момент стріляв з важких знарядь, заважаючи мені виконати обіцянку. Напевно, це щось, пов’язане з тим ритмом, в якому ми звикли жити в Москві: у мене вже все розписано, розплановано, не заважайте мені вкластися в графік! І ось вранці інший водій Олег запропонував мені залишитися в Донецьку, сказав, що за бабою Манею поїде сам: «Я десь прижмусь, якщо що. Выпрыгну з машини…» Я знову обурилася: чому інша людина з-за даного мною обіцянки повинен ризикувати своїм життям, а я буду чекати в комфорті? Ми поїхали в Жовтневий. На блок-посту нам сказали: «Поки тихо…» Забрали бабу Маню, відвезли до лікаря, повернули на місце. Я зрозуміла: коли обстрілюють місце, яке мені треба, я відчуваю не стільки страх, скільки роздратування від того, що мені заважають зробити мою роботу. Моя робота – головне, а вони зі своїми снарядами – другорядне. Напевно, я дійсно людина з шкідливим характером.

– Останню свою книгу «Крокодил» ви написали під враженням про життя наркозалежних. Що ви ще бачили цікавого з тих пір, чим хотіли б поділитися в літературній формі?

– Тільки що закінчила книгу. Не знаю поки, як її назву. Хочеться – «Біси з Волосянки». Там про бісів – це не метафора. Про демонів і про людей. Дія відбувається в одному з карпатських сіл Західної України. Я захотіла писати цю історію, вражена природою Карпат. Вона викликає в мені і захват, і страх одночасно.

– Чому страх?

– Напевно, справа в тому, що вона мені здається таємничою. Мене давно цікавили карпатські мольфари та відьми. Мені взагалі цікаво все, що пов’язане з містикою. Містика мене теж і лякає, і притягує, як природа Західної України. Позаминулої Різдво я зустрічала у своєї подруги, яка живе у Львові. Ми поїхали в Карпати, а я ще прихопила своїх друзів – вони живуть в Москві, але теж родом з України. Приїхавши в село, я тільки й робила, що ходила туди-сюди з блокнотом і ручкою. Зупинялася біля струмка, що тихо дзюрчав під снігом, слухала його. Над селом вставали гори. Будинки стрибали з пагорба на пагорб. Я чула, як легкий вітер не дув, не морозив, доносить до вуха тихий шелест сосен, що стоять на похилих вершинах. У цьому шелесті мені теж лунала таємничість. А ліс на далеких горах нагадував мені тин, і хотілося, дотягнувшись до нього рукою, надіти на нього глечики й горщики дном вгору. І ще здавалося, що я і справді можу дотягнутися до нього рукою. Потім я приїжджала туди навесні і влітку, щоб бачити, як змінюється природа. І знову ходила скрізь з блокнотом. Зайшла в покинутий ветеринарний пункт і довго нюхала, чим пахне, намагаючись розкласти цей запах гірської землі, суперечка, вогкості, занедбаності на складові. Заходила в будинку, збирала історії про минуле. Просила пограти мені на дудці, заспівати гаївки, колядки, перевести їх на російську. Тоді вже йшла війна в Донбасі, тим не менше я забиралася в саме серце Західної України і спокійно ходила одна по домівках. Стукалася в них.

– З місцевими жителями спілкувалися без проблем?

– Коли мені відкривали, я розмовляла російською. Моя подруга Іра, яка приїжджала разом зі мною, виявивши, що мене в хаті немає, виходила в село і питала селян: «А ви не бачили тут мою божевільну подругу?» – «А! Це та, яка з конем російською розмовляла?» – «Ось – ось, це вона…» – «А, та, яка намагалася з яблунею поговорити?» – «Ну точно вона! В яку сторону вона пішла?»

– Коли вирішили, що ваша книга буде саме про бісів?

– В перший приїзд, на Різдво. Ми вийшли з нашої хати, а вона стоїть між церквою з пряниковими куполами і кладовищем. Був вечір. Селяни вже сходили на цвинтар і залишили на могилах свічки в кольорових свічниках. Цю картину, яка відкрилася нам з пагорба, було не описати. Кладовище сховалося синіми, червоними, жовтими, зеленими вогниками. Вони тихо мерехтіли, наче душі покійників, які чекали настання години, коли вони звільняться і попливуть в хати, і влетять туди через спеціально залишені відкритими кватирками. Сядуть за святковий стіл і скуштують вечеря, приготований для них живими. Я відкрила кватирку в своїй кімнаті і так спала всю ніч, але мені нічого не наснилося. А вдень дізналася, що в цьому селі живе стара відьма. Зазбиралася до неї. Але ніхто з селян не хотів показати мені її будинок. «Та що ти?! У моєї корови молоко пропаде, якщо я тобі покажу!» «Та що ти, мій немовля буде всю ніч плакати, якщо я тобі покажу!» «Вона одним поглядом краде у корів молоко! Вона наводить порчу! Вона заговорює укуси змій! Вона носить під пахвою воронячі яйця! А вилупилися воронята надають їй особливу силу. А якщо вона увійде в церкву, всі з неї відразу вийдуть!»

– Довго шукали адреса відьми?

– Після безплідних пошуків і умовлянь я все-таки дізналася напрямок, в якому вона живе, – за річкою. Але було вже темно. У селі темрява – це не те, що в місті. Це означає, що зовсім темно. Я перейшла через вузький місток зимової річки, піднялася по пагорбу і уткнулась в покинутий будинок. Походила колами. Дійшла до будинку з блакитними віконцями. Звичайно, при моєму наближенні почала гавкати собака, а за нею всі собаки в окрузі разлаялись, як божевільні. Я чемно постукав у хвіртку – ніхто не вийшов. Увійшла у двір. Піднялася сходами. Постукала. Ніхто не вийшов. Штовхнула двері, зайшла в хату. «Добрий вечір!» Ніхто не відповів. Але я почула, як за дверима кімнати хтось співає колядки. Я постукала в ці двері. Мені відкрили старий зі старою і, побачивши мене, чомусь здригнулися від жаху. Не знаю, чим я їх так налякала. А я їм кажу: «Ой, здрастуйте. Мене звуть Марина. Я з Москви. Я шукаю відьму». А баба схопила мене за руку і притиснула її до своїх грудей і каже: «Дівчинка, та не ходи ти до неї. То – страшно». Потім вона провела мене трохи, накинувши на плечі хустку. Залишила світло на веранді, щоб мені було не так темно, і веліла притискатися до паркану, коли піду повз нього, тому що поруч на ланцюгу сидить собака і може до мене дотягнутися. «Я тебе тут чекати не буду, страшно! – сказала вона, повертаючись у дім. – Але дивися, вона запалила світло. Чекає когось». А в маленькому темному будинку вже блимав мутний світло у віконці. Я допленталася до цього будинку, встала біля паркану. А біля нього мене вже чекала жінка в темному одязі й чорній хустці. Вона сказала, що жодних відьом у них в будинку немає. Але я наполягала і казала, що знаю: це її мати, і вона там – у будинку. Вона мене пропустила, завела в сіни і кудись зникла. Я стояла в непроглядній темряві – і страждала.

– Так було страшно?

– Ну, неприємно стояти десь в Карпатах в чужих чорних холодних сінях, нічого не бачити і при цьому усвідомлювати, що я сама туди прийшла, ніхто мене силою не тягнув. Тут згадала, що у мене в сумці телефон і планшет. Отже, можу посвітити. Я витягла планшет і вискнула від жаху – у мене за спиною стояла бабця з великим костистым носом і великими опуклими очима. Вона стояла настільки близько, що практично весь цей час дивилася мені в потилицю, а я ніяк цього не відчула. Я швидко заспокоїлась і сказала їй: «Ой, вибачте, я вас не хотіла лякати». Вона завела мене в кімнату, де за різдвяної традиції по підлозі були розкидані пучки гіркої трави. Світло в лампі був слабкий. На стінах висіли почорнілі дерев’яні ікони. Ми сіли в крісла навпроти один одного, і перші хвилин десять я просто дивилася на неї, а вона мовчала. Потім вона запитала: «Кому ти хочеш зробить погане?» Я тоді ще погано розуміла українську, це зараз розумію практично все.

– Тобто нова книга буде чимось фантастичним: про відьом і чудеса?

– У книзі розповідається про життя села, в якому живе стара відьма. Вона повинна піти. Але лише після того, як з’явиться нова. Протягом всієї книги село готує заміну. А головний герой – Богдан. Це людина з Небесної Сотні. Я з ним знайома не була, але під час роботи на Майдані з’їздила у Львівську область, і випадково мене відвели до нього в будинок. Я бачила його курей і півнів, яких він розводив, але не різав, тому що любив тварин. Собаку і кота, що залишилися після нього. Він був садівником, бурлакою. Він нічого не нажив за свої сорок років, тільки от курей. З розмов з його сестрою та її чоловіком я дізналася: вирушаючи на Майдан, він знав, що не повернеться. Я розмовляла з очевидцями смерті Богдана. Коли він вийшов з автобуса, йому говорили: візьми щит, прикривайся. Але він вийшов з порожніми руками, нічим не прикриваючись, і отримав кулю. Ісус давно криваву жертву скасував. І це неправильно – проливати чиюсь кров, призначаючи кого-то жертвою, заради чого б то не було. Мені здається, коли люди це зрозуміють, тоді і війн не буде. Немає ніякої свободи, територіальної цілісності, ідеї, за яку треба проливати кров, забирати життя – неважливо в кого. Це – головна думка книги. І жертвою я в ній не призначила Богдана, а нову відьму. А за жанром книга – сільська містика.

– Складно, бачачи результати насильства, не засуджувати те, що відбувається?

– Якщо насильство відбувається на моїх очах, то як я можу його засуджувати? Я його засуджую. Але без ненависті по відношенню до ґвалтівника. Якщо вирвати з контексту і з джерела текст, в якому описується насильство, але без будь-яких розпізнавальних ознак в одязі та інтер’єрі, запропонувати цю добірку читачеві, адже він навіть не визначить, коли воно, це насильство, що відбувалося. Захистити людину від насильства може тільки духовний розвиток. Я, наприклад, бачила сцени, в яких окремо взята людина ще хвилину тому не мислив можливим для себе насильство, але щось змінювалося в повітрі, включалася енергія натовпу, і людина опинявся не здатним протистояти цій енергії. Він робив те, що робили інші. Енергія натовпу – страшна річ.

– Чи можна не піддаватися почуттям, коли це все бачиш, або ж, навпаки, чуттєві відчуття важливі?

– Одного разу мені наснився сон. В ньому я чомусь вбила свого сусіда. Це був один з декількох снів, які я запам’ятала на все життя. Коли я згадую про нього, він викликає в мені почуття, більш живі і гострі, ніж спогади про реальні події з життя. Уві сні я пережила всі почуття, які, напевно, переживає вбивця. Страх, що мене знайдуть і покарають. А уявляєте, якщо цього страху немає, і людина діє в умовах повної безкарності? Але самим головним почуттям було щось таке, що не має визначення. Воно було пов’язане з усвідомленням непоправності. Коли ще хвилину тому чоловік був живий, а тепер – ні. І це неможливо виправити. Можна покаятися, можна жалкувати, але виправити не можна. Тобто в цій хвилині між життям і смертю пролягає величезна прірва, що не має дна.

– Взагалі вірите ви в суд як такий?

– Я більше вірю в покарання. Багато разів я ставала свідком або слухачем історій, в яких Бог, доля чи простір повертають людині зроблене. Для простору немає терміну давності взагалі. В суді я не сумніваюся. Він існує – і не тільки над вчинками, але і над словами. Можна, звичайно, стати на бік зла, стати його воїном і уявляти, що зло захищає тебе. Але я і тут не один раз ставала свідком того, як зло само ж і карає. З однієї причини: людина, яким би він не був, все ж створений кимось протилежним злу. Нещодавно один російський журналіст при мені заявив європейській публіці, що на стороні ополчення Донбасу – тільки 30% місцевого населення. Решта – російські найманці. Здається, що це лише слова, – вилетіли, і нікого у фізичному сенсі не зачепили. Але мене вони потрясли. Тим, що людина, яка була в Донбасі, такого говорити не може. Це найяскравіша, нічим не виправдана брехня, яка в черговий раз дає європейській публіці, не дуже добре розбирається в українському питанні, привід думати, що ця війна – не громадянська. Бажання бути сліпим і нести свою сліпоту в маси, продовжуючи тим самим війну, – по-моєму, теж вчинок, який заслуговує на покарання. Поки одна частина України не зрозуміє, що на південно – сході вона бореться з іншою частиною своєї країни, війна неминуча. Насильство неминуче. І покарання за нього.

– Знову ж таки, говорячи про війни, часто журналістів звинувачують у співучасті в інформаційній війні. Чи відчуваєте ви себе таким співучасником?

– Саму запеклу війну ведуть журналісти, які чітко зайняли сторону в конфлікті. Вони непримиренні по відношенню до іншої сторони. Ця непримиренність завжди вражає. Такої ненависті, злоби і тієї ж непримиренності немає між військом та українськими солдатами. Здається, ті хочуть воювати в набагато меншій мірі, ніж цивільне населення хоче, щоб вони воювали. А помирають інші. Снаряди летять в чужі будинки. Знаєте, що ще здається часом? Важливі перемоги на полях битви. Неважливо, скільки вб’є та чи інша сторона. Війна не закінчиться до тих пір, поки цивільне населення в Києві і в Москві не перестане воювати в соцмережах і біля екранів телевізорів. Здається, що це – лише слова. Але це не так. На ці слова, на настрій активної частини суспільства, спираються ті, хто приймають рішення. Так, можна прямим текстом заявляти: «Я – за мир!», «Ні війні!» Можна обвеситься плакатами з цими словами і вийти на мітинг. Але до тих пір, поки ці ж самі люди, що закликають до миру, не відкинуть свій дикий снобізм і не навчаться бачити людей в ополченні, в гибнущем мирному населенні, в українських солдатів, вони в будь-якому випадку – члени партії війни. Якщо вони цього не розуміють – добре, є надія на те, що коли-небудь зрозуміють. Якщо розуміють, то зло рано чи пізно зіграє проти них. Це ж так просто і очевидно: не можна розділяти.

– Які вони, солдати цієї війни, на ваш погляд?

– Коли заходиш у приміщення, де присутні і українські полонені, і ополчення, бачиш в них людей з схожими особами, з однаковим, притаманним, напевно, тільки жителям Росії і її колишніх республік виразом очей. Говорять на одній мові. Те, що і ті і інші – наші люди, яких не можна ділити, – безсумнівно. Але повернемося до журналістики. Читаючи нотатки або статті окремо взятих журналістів, я розумію, що в цих текстах не закладено цікавість. Немає бажання дізнатися, відкрити для себе щось важливе або цікаве. Тексти будуються на одному фундаменті: довести своєму співтовариству, що ти – свій.

– За яких умов ви особисто готові взяти в руки зброю, а не перо?

– Якщо буду залишатися журналістом, то ні за яких умов не візьму в руки зброю. Так мені хочеться думати. В умовах тієї війни, якою була Велика Вітчизняна, я б взяла, щоб захистити Батьківщину. Тільки батьківщина – це не земля, не територія, а наші люди. І перед цим склала б з себе повноваження журналіста. При цьому немає впевненості, що після такого мала право повернутися до журналістики. Втім, в запасі залишалося б написання книг. Але це все фантазії. Найстрашніше для мене – вбити.

– Наостанок розкажіть про моменти в житті, з-за яких ви не перестаєте вірити в людство…

– Нещодавно один отаман у Донбасі поскаржився мені, що він втомився від чужої брехні, від підлості, від жорстокості. А я йому відповіла: «Але хороших людей більше». Він приголомшено так глянув на мене й кивнув через паузу, задумливо повторюючи: «Хороших людей більше…» Я повернуся до жертви. Ви уявляєте собі, що це таке – добровільно віддати життя за інших? З любові до інших. Я не уявляю, щоб я опинилася на таке здатна. Але я це бачила і тут, і там. Як після цього я можу не вірити в людство?

Розмовляв Петро Шабров

Фото з особистого архіву

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code