Press "Enter" to skip to content

Леонід Динерштейн: «Подолання стереотипу – великий крок до суспільства рівних можливостей»

Ознака цивілізованого суспільства – здорове ставлення до всіх категорій людей. І в першу чергу – до тих, хто вразливіші більшості: людям похилого віку, інвалідам, дітям з особливостями розвитку. Скрізь і завжди зрілість людини буде визначатися не перемогою над більш сильним, а бажанням захистити слабшого. Леонід Динерштейн – продюсер сімейного інклюзивної театру «I», основне завдання якого – постановка професійних видовищних вистав для всієї родини, де на сцені нарівні з дорослими грають діти-актори – і в тому числі діти з аутизмом.

– Як ви прийшли до роботи саме з цим театром?

– У студії Ірини Михайлівни Пушкарьової протягом п’яти років з’являлися різні діти – були і з аутизмом та іншими особливостями (театр «I» був створений в квітні 2016 року на базі творчої Студії Пушкарьової. – Прим. ред.). Її досвід говорив про те, що вивчення такими дітьми хореографії, вокалу, акторської майстерності дає несподівані результати, пов’язані з освоєнням соціуму.

Два роки тому підключилися громадська організація і спонсор, щоб зробити виставу «Флейта-чародійка». І я прийшов допомогти поставити цю виставу. Почав вивчати проблему, став спостерігати за репетиціями. На прем’єрі 3 липня 2016 року був повний аншлаг у філармонії, і діти зіграли чудово, показали дивовижний результат.

Ми побачили, як діти з аутизмом здобувають новий досвід у стосунках зі світом, а інші діти розуміють, що світ різноманітний.

– Що дає такий позитивний результат?

– По-перше, доброзичлива атмосфера на заняттях та репетиціях. Бажано дотримуватися пропорцію беруть участь у виставах дітей – 85% звичайних на 15% дітей з особливостями розвитку. По-друге, те, що діти, у тому числі діти з аутизмом, грають в серйозну гру, на яку продаються квитки, і грають на рівних. По-третє, у нас і діти, і дорослі на одній сцені.

За два роки ми створили фонд, який називається так само, як театр. Провели міжнародний форум, і закордонні колеги підтвердили унікальність нашої методики. Ми поставили чотири вистави, в тому числі п’єсу-казку «Чыгунка», написану дитиною з аутизмом, намагаючись зберегти всі придумані ним ходи і його бачення. Інший хлопчик з таким же діагнозом намалював частина декорацій до неї.

Третій, займається в Студії Пушкарьової в класі композиції, написав симфонічні номери, ще дві дівчинки придумали костюми. Дорослі, звичайно, стояли за всією роботою, але ми максимально зберегли дитяче творчість.

Я запросив режисера Сергія Ісакова – як досвідченого документаліста – подивитися, як ставиться такий незвичайний спектакль. І вже більше року він зі своєю знімальною групою робить нам відеомоніторинг. Виходить дуже правильне і розумне кіно (прем’єра відбудеться влітку 2018 року. – Прим. ред.). По ньому можна побачити, як наш театр змінює дітей і дає їм можливість розвиватися.

Якщо б ми могли відстежити на відео зміни не однієї дитини, а 10 різних дітей протягом року, а в кінці змонтувати ролики з коментарями педагогів і батьків, то це і був шлях до методології. Тоді можна буде передавати свій досвід, робити майстер-класи.

– Невже ніхто не робить групи з акторської майстерності, де особливі діти займаються разом з звичайними?

– Особливі діти не можуть соціалізуватися, якщо не потрапляють у здорове середовище і не знаходяться в ній постійно. Це і є ключ до вирішення проблеми. Наші педагоги та психологи намацали методологію, хоча ще недавно мало що в цьому розуміли.

Є ще один момент, який ми зрозуміли після спілкування з іноземними колегами. У них з діагнозом «аутизм» приводять дітей до півтора року, у нас – добре якщо в 3,5. Відбувається колосальна втрата часу, тому що у нас немає ні ранньої діагностики, ні індивідуальних програм адаптації. Голландський інститут, в якому ми були, відкрився в 1970 році. У нас перша громадська організація, пов’язана з аутизмом, працює, по-моєму, з 2011-го.

– Ми всі живемо в пострадянському просторі, а в СРСР робили вигляд, що «проблемних» дітей немає.

– Дитина з аутизмом зовні виглядає звичайним, його важко відрізнити від інших дітей. У нас в країні зареєстровано близько 1200 таких дітей. Але якщо спроектувати світову статистику на нашу демографію, то на порядок більше.

Всі нав’язані психологами стереотипи щодо дітей з аутизмом якось зникають в регулярному навчально-репетиційному процесі. Нам говорили, що вони не дивляться в очі, – насправді дивляться. «Вони бояться тактильних відчуттів» – ні, вони не бояться тактильних відчуттів. «Вони не можуть уявляти» – як вони уявляють. Це абсолютно нормальні діти, які все можуть, просто трохи по-іншому.

– У чому місія вашого театру?

– В першу чергу це створення професійного дійства, де дорослих грають дорослі, а дітей – діти. Діти в нашій студії 3-4 рази на тиждень займаються акторською майстерністю, сценічною мовою, хореографією, вокалом – це можливість працювати з унікальними педагогами. І в залі глядач, який купує квитки.

А якщо говорити про аутизм, то участь у таких професійних виставах маленьких артистів з особливостями розвитку дозволяє постійно піднімати планку їх можливостей, а у суспільства при цьому змінюється ставлення до аутизму. Замість страху невідомого і незвичайного – до порозуміння.

Один наш дитина через півроку занять почав говорити скоромовки, а до цього практично мовчав. Але це не подія для ЗМІ. Театр своїми виставами постійно «піднімає хвилю», показуючи, як люди повноцінно працюють на сцені. Наші глядачі бачать у цій «арт-терапії» варіант вирішення проблеми – можливий шлях соціалізації.

Всі діти з аутизмом – різні. Немає однакового аутизму. Якби був діагностичний центр і до нас приходив дитина з індивідуальною карткою соціалізації, то було б набагато легше. А так батьки приводять дітей у пошуках шляху для своєї дитини. Але ми не лікарі, а часто потрібна комплексна допомога. І тільки недавно з’явився інститут інклюзивної освіти, з яким ми відразу ж почали співпрацювати.

Наш фонд займається не тільки театром. Поступово утворився цілий комплекс проблем, пов’язаних з аутизмом, з шляхами й можливостями соціалізації, – від ранньої діагностики до повноцінного післяшкільної освіти і працевлаштування. Всі ці питання суспільству належить вирішувати, і ми готові брати у цьому активну участь.

А якщо говорити про навчально-репетиційному процесі в студії, то заняття в театрі, крім акторських умінь, дають розкутість, упевненість, уміння працювати в команді, де ти лідер, то йдеш на другий план. Але розумієш рівноцінність і того й іншого. Це дуже корисні навички для життя.

– Що потрібно дітям-аутистам?

– Як можна більше місць, де є доброзичливе рівноцінне ставлення до них. І можливість бути на рівних. У нас – чи не єдиний простір для цього. В школах такого немає, там, звичайно, стараються, але все одно тримають дітей в окремих класах. Потрібні місця, де дітей не ділять на особливих і здорових, але де педагоги розуміють, як працювати у змішаних групах, і де є умови для роботи таких груп і можливість додаткових занять для дітей з аутизмом.

– Ви – перші. Це завжди складно…

Завдяки досвіду нашої команди багато чого виходить. Єдине, чого завжди не вистачає, – це грошей. І, на жаль, є один дуже жорсткий, сформований роками стереотип: люди охоче допомагають біди, хвороби, сиротам – і це чудово. Це говорить про зрілість суспільства, про його людяність. Але у нас в навчальних групах 85% звичайних дітей. Інакше соціалізації не виходить. Чим сильніше здорова група, тим швидше буде ефект. І подолання стереотипу – великий крок до суспільства рівних можливостей. Але це дуже повільний шлях.

– Дуже сумно…

– Така відкрита до інклюзії середовище, яка склалася в Студії Пушкарьової і Сімейному інклюзив-театрі «I», не може бути створена швидко. І усвідомлення суспільством того, що подібні осередки соціалізації, засновані на роботу в змішаних групах, досить ефективні, теж вимагає часу. Наші вистави і гастролі в переформування громадської думки щодо аутизму – вагомі і яскраві аргументи.

У мене таке враження, що проблеми дитячого аутизму дуже довго складали в одну корзину і нікому не показували, а потім в один прекрасний момент відкрили, і все вилізло назовні у величезних масштабах. Суспільство виявилося не зовсім готове до цього.

– Як вам здається, чому ці діти народилися такими?

– Світ різноманітний, і версій може бути багато. Наприклад, цивілізація захищається від інформаційного потоку. Як можна від нього сховатися? Заткнути вуха, закрити очі або просто піти в свій внутрішній світ. Медики стверджують, що не знають як це лікувати, не знають причин. Але це далеко не тільки медична проблема.

Якщо б могли створити хоча б невеликий курс для педіатрів, як виявляти аутизм на ранній стадії, і сказати: «Спробуйте цю проблему помітити не в 4 роки, а раніше». Бо спершу батьки думають, що все розсмокчеться сама, але цього не відбувається.

Вони не знають, куди стукати, а деякі взагалі нічого не роблять, не бажаючи проблему навіть бачити. Якщо є симптом – спробуйте перевірити і не треба панікувати. Але й чекати 4 роки теж не слід.

Розмовляв Ігор Менщиков

Фото: Андрій Дорофеєв, з особистого архіву

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code